Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Синє яблуко для Ілонки

(1, 2) Сидить Ілонка біля хати така сумна, аж хустка на голові займається. Перед нею стерні та стерні. Є і ліс, на який уже дихнула осінь.

(3-6) Оце тільки повернулася з лікарні. Ішла селом, а люди, хто стрічався, казали: що з тобою, як поїхала, так половини й не стало. Та, одмахувалася Ілонка, їсти душа не прийма, а хіба тіло дурне, щоб саме по собі наростало. То так, А тільки ж чому барилась?

(7, 8) Димко (Дмитро її) вже й картоплю викубляв і пізні сливи познімав, хоч на роботі з темна до темна.

(9-11) Їй і не віриться – вдома. Он коза на обніжку спить. Справнюща та біла. Он дика грушка всолодала і розміліла. А півники давно в колодочках, кукурікають і б’ються, аж пір’я летить.

(12-21) Через її задуму проторохтів віз. Це Сергій з діжкою води брати. Жвавий і моцніший за коня. - Здастуйте, тітко! Прибули? - Атож. Воду на город повезеш? - Ну. - Хай Параска з Ольгою до мене ввечері зайдуть. - Скажу, та чи зайдуть. Там огірків, як гороху, набралося. До ночі будуть. - Аби морозу не кинуло. - А по радіо передавали два градуси. - От-то.

(22, 23) За Сергієм прокурявилося, і знову лагідна тиша. Дерева, як цівки, бабине літо розпускають.

(24-30) А признайся, Ілонко, боїшся? Як привезли тебе в лікарню, а тоді в другу переклали. Слідом попід руки жінку завели, а вона звивалась і кричала: «Убийте, вдавіть мене, не хочу! Що вирячились? У нас тут у кожній смерть сидить!» - «Заспокойся, - сказала ти, - не поможеться. А може, ще й мине» - «Стара карга, - вискнула жінка, - тобі все одно здихати, а в мене одне в пелюшках, а друге тільки ходити навчилось!» - «Жити всім хочеться, дитино», - одказала ти. А потім одвернулась до вікна, а там сонце слабке, мов крапля олії, висіло.

(31-34) Не прикидайся, боїшся. Бо все життя чогось чекала. Поки Дмитро вивчиться, поки сини підростуть, поки хату поставите. Тепер сини на Камчатці. Сказала Дмитрові не писати, що з нею, може, й не страшне. Аби дітей зривати. Лесю, внучку, як згадає, так сльози і вдавлять. Ти ж моя маленька бабуська, казало.

(35-38) Позаторік будуватися кінчили. Кухня, зала, спальня і ще одна спальня – про гостей. Туди килим повісили, як за корову грошей уторгували, і двоє ліжок, мов пароплави, поставили. Коли немає довго листів, то підеш туди, посидиш, перини переб’єш.

(39-43) Любиш ти нову хату, хоч довго звикнути не могла. Уже кругом цегляні стіни звели, уже й дах, наче капелюх, звісився, а ти майстрам вариш, а собі сліз не збереш. Тепер хто не зайде – й похвалить. Чисто, прибрано, доріжок понатикала, рушники дівоцькі почепила. Аж цвіте скрізь. Дмитро завжди з чобітьми носиться - наче й поставить ніде.

(44-50) Аж ось він. Скочив із мотоцикла, біжить, картузом утирається. - Лоню! – гукнув ще здалеку. А ближче застидався. – Як добралася? - Автобусом прямо ізвідти сюди. - А в хаті була? Я тут то наче й не насмічував. Там у газовій плиті юшка заварена. Може, води од Гаманів принести? - Чого ти? Я й сама принесу. А обідав? - На таборі.

(51-56) Замовкли. Ілонка дивилась на його вироблений піджак, на роз’їжджені черевики, на комір, виношений у мотузку, і щасливо думала, скільки в неї попереду роботи. - Там винограду кичок десять нав’язалося. Зріж, як хочеш. - А синіх яблук уже й немає. Мабуть, дощі пострушували та вітер позбивав. - Не може бути! – аж скрикнув. – Ану ходім!

(57) Вона встала – Димко аж одхитнувся. Пів-Ілонки.

(58) У траві гнилички мухи доїдали, а на яблуні порожньо.

(59-63) «Як я жив з тобою? Чи хоч після весілля водив тебе в сад або на річку? Чи жалів тебе, як тягали колоди, носили відрами цементі накладали глиною стелю? Чи питав, що болить у тебе, коли вночі, щоб мене не розбудити, виходила з хати і до ранку блукала на подвір’ї?» - Не може бути, - ще раз видихнув Димко.

(64-68) Він скинувся на стовбур, ковзав черевиком по гілках, чіплявся за суччя, обламувався, нарешті дістався до верхівки. Ех-х-х! Щосили труснув, і поодиноке листя, злітаючи, осміхнулось до неї. - Я й хотів назбирати, та хіба за роботою вправишся, - обтрушуючи, звинявся перед нею. – Іще ті дітлахи. Ось мотнуся в колгоспний сад, там точно зосталися.

(69-72) Уже хотів до мотоцикла, але повернувся, вивернув кишеню, чорну, мов кузня, і подав їй три горішки. - Ось на, вже поналивались. - Нащо ти? – спаленіла.

(73-81) Схитнув плечима і знов одступив. Пом’явся, а тоді спитав: - А як там… У Чернігові… що сказали? - Нічого, - обізвалась тихо, - того нема. - А тримали довго. - Вигрівали. Усе якимись лампами. - Так справді? Справді нема? - Кажу ж. - Слухай! Ну й заживемо ми з тобою, жінко! – Він гупнув картузом об землю, ляснув себе в коліна, а тоді по підборах. – Село загуде!

(82, 83) Жартома, як у молодості, зісмикнув на плечі їй хустку, підстрибом кинувся до хвіртки.

(84-86) Нараз їй стало млосно. Поточилася, обіперлася об стовпець. Треба ж отак зледащіти! А мотоцикл уже деренчав. У колесі бадилинка застряла і летіла невідомо куди… (За Л. Пономаренко, 800 слів)

Діалоги тієї самої пари персонажів наведено в усіх рядках тексту, ОКРІМ