Найстаріша православна обитель Лівобережжя

(1-7) У своїй середній течії річка Донець вишукано мальовнича. На тлі смарагдових лук її русло робить тут численні круті повороти, наче намальовані примхливою рукою художника. Нижче від старовинного міста Ізюм правий берег річки починає поступово підніматися. Спочатку це пологі округлі пагорби, укриті лісом, а ще нижче — гори, хоча й невисокі, але дуже стрімкі. Називаються гори Святими і мають одну унікальну особливість — вони майже всуціль із білосніжної крейди. Там, де гори найвищі, найстрімкіші й найкрасивіші, знаходиться Святогорський монастир, присвячений Успішно Пресвятої Богородиці.

(8-13) Давно вже помічено, що монастирі завжди будували в таких місцях, де є «щось таке особливе», навіть ірреальне. Це спостереження дуже підходить і до Святих гір. До яких би глибоких шарів — палеоліту, мезоліту, епохи бронзи — не сягали археологічні розкопки, тут завжди знаходили сліди людини, подібно, як на пагорбах Трої, Риму чи Києва. Численні сліди на берегах Дінця залишили скіфи, алани, гуни, хозари; мешканці тутешніх сіл і сьогодні викопують на городах наконечники стріл або черенки з химерними візерунками.

(14-21) Давня історія Святогорської обителі загубилася в «темряві середніх віків» й обросла переказами, легендами й науковими гіпотезами. Деякі ентузіасти вважають, що монастир засновано у VIII столітті візантійськими ченцями, які, утікаючи від переслідувань єретиків-іконоборців, закладали монастирі у віддалених пустелях і лісах. Інші науковці твердять, що першу пустинь на Дінці в XIII столітті утворили ченці Києво-Печерської лаври — біженці від монголо-татарської навали. Першу вірогідну довідку про Святі гори наводить австрійський посол Сигізмунд Герберштейн (1526). Він, зокрема, пише, що на горах уздовж Дінця встановлено тисячі кам’яних баб — «скіфських Венер» (цікаво, де всі вони тепер?).

(22-28) Монастир уперше згадується в офіційних документах за 1624 рік. Це не дуже давній час, однак варто нагадати, що обитель розміщено в майже безлюдному тоді степу, у Дикому полі, яке часто контролювало Кримське ханство. Перші ченці жили в нетрях крейдяних Святих гір, у печерах, де була споруджена підземна церква Святого Миколая, трапезна, господарчі приміщення. Тут же знаходився печерний некрополь. Ченці монастиря були не першими мешканцями Святогорських печер. Археологічні знахідки вказують на те. шо печерний комплекс існував ще в кам’яному віці й не був порожнім — у ньому жили тогочасні мисливці й рибалки.

(29-34) Узагалі, складається враження, що все правобережжя Дінця в цьому районі пронизано печерними ходами, підземними залами, виходами на поверхню в найнесподіваніших місцях - у лісі, на схилах дальніх гір, на лівому березі річки. Загальна довжина відомих печер дорівнює приблизно 800 м, тоді як у Києво-Печерській лаврі — 500 м. Але скільки ходів і галерей Святих гір завалено й забуто; скільки там було таємних приміщень і комунікацій, про які не знали навіть прості ченці?!

(35-42) Святогорська обитель колись була монастирем-фортецею, що століттями захищала від степняків такі старовинні міста, як Путивль, Ізюм, Бєлгород та ін. Про це свідчать знайдені залишки батарей та гармат. Серед ченців було тоді чимало пушкарів чи вояків, які тримали у своїх келіях не тільки хрести, а й шаблюки. У монастирі переховувалися втікачі з татарського полону. Пізніше, у XVIII столітті, обитель стала одним із найбільших землевласників краю — мала дві тисячі кріпаків і тридцять десятин землі. Катерина II, однак, і тут постаралася: вона конфіскувала всі монастирські маєтності й подарувала їх — «гайок сей, райський куток» — своєму другові, князю Потьомкіну.

(43-50) У XIX столітті Успенський монастир почали активно реставрувати й розбудовувати. Тут було збудовано величний Успенський собор (у псевдовізантійському стилі, який полюбляли останні імператори). Трохи раніше завершено славетні Кирило-Мефодіївські сходи паломників; 511 сходинок вели з нижньої території до чудотворної Миколаївської церкви на верхівці крейдяної скелі. Почалась епоха масового паломництва «на прощу» до Успенської обителі. Тут побувало імператорське сімейство, Ілля Рєпін, Антон Чехов, Володимир Немирович-Данченко та багато інших відомих людей. А ще тут у XVIII столітті бував Григорій Сковорода, адже тодішній настоятель монастиря був його духовним наставником.

(51-55) XX століття пройшлося по Успенському монастирю і навіть по Святих горах залізним плугом. Нова влада намагалася знищити саму назву місця — перейменувати його на «Гори Артема». І «припечатала»: на одній із найвищих гір, над монастирем, вище від усіх бань і дзвіниць установлено велетенський пам’ятник полум’яному більшовикові, вилитий із бетону в конструктивістському стилі. Цей справжній монумент епохи на сьогодні вже класика.

(56-60) Монастир вистояв, але дуже постраждав: обвалено й засипано значну частину печер з усіма їхніми доісторичними скарбами; напівзруйновано старовинну підземну церкву Антонія та Феодосія; зник з монастирської дзвіниці годинник, «голос» якого знала вся Слобожанщина; а від літнього палацу князів Потьомкіних — чудової вілли в італійському стилі, що стояла на сусідньому пагорбі, — не залишилось і шматка мармуру («мир хатам — війна палацам!»).

(61-63) Та, попри все, Святі гори повністю зберегли свою привабливість. Незмінними залишилися неозорі краєвиди, не заплямовані індустріалізацією. Понад Дінцем тягнуться казкові луки, левади, ліси... (К. Ґудзик; газета «День»).

За стильовими ознаками текст