Уривок із твору «Модри Камень» наведено в рядку

Мати каже, що я (її м’ятежний син) зовсім замучив себе... Тоді я беру її милу голову з нальотом сріблястої сивини й тихо кладу на свої груди. За вікном ішли росяні ранки й падали перламутри.

Упоравши корови й виконавши геть усі господарські обов’язки за певним, уже виробленим регламентом, Степан прочитав своє оповідання й залишився цілком задоволений. Прекрасне оповідання. Глибоке й розумне.

Раптом тривожний мамин голос, тихе — ках! — і каченяток немає! їх як злизало. Вони або пірнули, або до куги, до очерету, до латаття попритулялися, поприкипали. І не дишуть!

У мене немає жодного сумніву в тому, що я народився, хоча під час мого появлення на світ білий і потім — років, мабуть, з десять підряд — мати казали, що мене витягли з колодязя, коли напували корову Оришку.

Я зайшов до кімнати, тримаючи автомат напоготові. Натиснув ліхтарик, і в смузі електричного сяйва завмерла біля столу злякана мати, а ти біля високого ліжка застигла в подиві, закриваючи груди розпущеними косами.